Dux

Це приємно, коли довго пам’ятаєш – тим паче про таку непевну й целулоїдну магію як кіно. Адже то химера, звиклий жарт, «такнебуває».
Оце дивився Поводир – сьогодні неділя, дививсь у вівторок – а й досі враження, як то кажуть – жевріють, то значить було правдиве – значить так буває і та химера непроста.
Вірніше, можна сказати про Поводиря – буває й так. Чи майже так і було…
Майже згадали. Пам'ять, то приємно, до певної міри - безсмертя. Головне - добра пам'ять.
Тут все добре. Майже. Найголовніше: попри всі дрібні огріхи, попри деякі надмірности в пляні саспенсу, попри сумніви й нюанси, найголовніше - велика правда, така - сердешна. Якбито сказать – фільм є правдивим.
Вважаю, що то зробила музика. Музика, чи не єдина загальнозрозуміла магія і сакралізація буття, разом з вписуванням моменту у вічність, наперекір закону, канону і фізиці. Тут, у фільмі, саме так і відбулося. Сакрально. Музично. Істинно.
Багато з того, що вийшло за рамки тої музики, cлучилося дещо нещирим, може десь і сфальшувало, але то як на мене, творчій ріст, з усіма його плюсами-мінусами.
Взагалі дивно, що зійшло – так і що росте, то диво.
Ну, про дива…
Джамала… о Боже, о Боже… яка в неї українська мова! Просто мед…
Як вона грає, Джамала, вся!
Цей блюз… Так тужливо... Модерно і нереально.
А як вона, така примхлива, крутиться на тих валізах – й головне, мовчить же, а таке враження, що йде відлуння… правдиво грає)))
Яка маска, ота, нерухома, у дзеркалі – все відбиток, все наскрізь невірне – і крізь то, як вона, героїня, питає про хлопчика, - а що з Пітером, - начебто зінькає синичка… це єдине, що живе й реальне у тій сцені. Живий, правдивий голос.
А далі, де вона трагічна, в тому чорному пір’ ї – звинувачує, хрипко низько, якбито кряче, так і здається – перекинеться чорним птахом, і полине по душу чиюсь…
А у сцені однайдення хлопчика – який відсутній там в неї голос, все вигоріло - шепіт-попіл-смерть. Хоч, здавалося б, спочатку вона там - кричить…
Друге дивнеє-диво, то Кобзар, Олександр Кобзар. Фанатично та фатально.
І знову українська мова! Богу подяка, персонаж – негідник, який розмовляє українською, харизматичний, дещо брутальний, знову таки - модерний – і головне – страшно любить.
Любить так, що все оце скінчиться, а любов пребуде – хоч би й така спотворена…
Чорне серце.
Ще всі ті сцени з куривом, як він зиркає через оті хмарки й тютюнові тумани, це жах і страшна сила – фатально і фантом…
І саме головне – це негативний персонаж безо всякого попереднього доробку, тобто не відчувається все це: «Слепой против Бешеного», «КротРаз», «КротДва» та увесь «Спиртназ» скопом.
Дякую Кобзарю за того негідника, вбивцю і лукавця…. Було правдиво і страшно.
Боклан…
Що сказати, він виніс на собі левову частку, а лев був чималий…
Як він моливсь, на тому березі: і внімали й свідчили йому небеса, твердь і води – це була майже така кладочка до Хоми, нашого, Брута – наче жити Хомі лишили, але незрячим – звісно що, за гріхи та маловірство…
Як він йде, самодин, по болотах, крізь мертвий ліс-сад, спішить до любимої – наче щось знає.
Та мабуть все знає, нема вже куди спішити, але йде… Тут є теж таке, прадавнє … Тур-королевич…
І далі, і майже всю картину, йде… убитим шляхом і майже ніде жодної акторської похибки.
Це саме воно – достойно єсть.
Жадан, ну, він такий атмосферний, химерний, ну Жадан: з’явивсь, зблиснув, зник. Як та поезія.
Дяка-дяка за Жадана.
І шана за картинку, за образ. Назагал.
В основі всього – зйомки, це, як каже СТБ – «Неймовірно!». Операторську братію на увазі маю – вічна дяка і пошана їм, за їхню працю. Просто, правдиво. Пробиває.
От є сцена, коли малий лізе у помешкання, а в його за спиною – Харків у тумані, собор - перекреслений чорним димом, морок, мряка. Тиша. Все таке страчене, що в тому місті, що в тій квартирі - й страждальне, й вистуджене, що ломить руки як од зимної води. І це тільки одна сцена, а безліч їх.
І серед них коронка, де всеє товариство аєдів, що співа – Де фортуна, де надія… - дуже сильна коронка, набагато сильніше за оті підриви і надриви, що наприкінці, але то – фінал, правдивий павтос і амінь.

Тепер таке… і не хотілося, але було б нечесно.
Сценарій, тєє то, цей... підкачав. М’яко кажучи. Якби не геній правди – якто: оператори, реально сліпі кобзарі, Компаніченко, Джамала, Кобзар, Боклан, вся природа - така ж правдива, як і музика, ну то було б кіно здулося. Бо сценарій писали ногою. Добре – ногами, причому лівими.
- Два папірця? І все? Правда???
- Де хоча б дрібка жарту? Ну, чорний гумор, ну це ж так природньо… От був Боклан з метрикою, баба з пиріжками, Гречаники… - але то все актори, уклін їм, то не сценарій….
- Що це за придурошна розмова на гав-гав у телефон, про товарняк? Стрелять, не перестрелять, ліквідація – при жінці, у власній оселі… Спасибі, що хоч не на кухні комунальній...
- Хто напхав тому американцеві таких діалогів? Воно робот?
- Де взявся той крисошредер поводирський, у куркульській жильотці, із звинуваченням Кагановіча? Що це за сучукрліт першоканальний? Хвальш! Сором…
- І головне: нащо «Крути», "Базар"? Якбито – Холодний Яр, якось ближче, нє?
Зі змісту: трохи незрозуміло, чому імперський Тараканівський форт став зненацька «козацька фортеця», воно таке казьонне… От якбито, наприклад – Меджибіж… чи знов, Холодний Яр…
Хата Орисі - начебто якась нежива, муляжем відгонить, чи то так здалося? Взагалі, сценарний образ Орисі, він якийсь сірий та вихолощений.
Дотик! За умови того, що Іван сліпий – дотик, будь який: цнотливий, пестливий, бахурський, материнський… Дотик, взаємний, був би ключем до всього образу та відносин, а зовсім не оте підозріле купання восени. Воно, звісно що метафорично, бо вода – жіноча стихія: здоровий як з води, і то таке - вона намитку розгорнула для того, щоб Івана у ту воду затягти, змити з нього біду, світи й мандри, ну, правдива русалія … але, щось не спрацювало, вийшло картонно. Хоч і старанно.
Власне, у трагічній сцені – якось чекали на слухання землі – воно мітологічно й правдиво, ще й так трохи Завіт і казки – слухати, як мертва любима крізь землю промовляє…
Але то таке, забаганки…
Зигзаг сюжету із продразвьорсткою… й таке інше, ну воно зрозуміло, для чого – але так недолуго вписано… Поплічники й посіпаки негідника чекіста, злодюжки-підчекісти… є ото, такі собі Пінкі і Брейн… ну, якто кажуть всяких Пінків треба, й Брейнів, мабуть що теж. Удовиця за забитим головою та Кобзаревий негідник тепер ще й замаскований у вишиванку – дуже й дуже рятують отой ляп.


***
Ну от така моя думка про Поводиря, може дальші фільми будуть кращі, будуть більш здібні сценарії, не менш предивні оператори і актори… Це буде, напевно що, і невдовзі. А поки…
Відбулося, сталося, знову живе і вже не загине

... І ненародженим...



... серед іншого, вже чутого, читаного - два спогади, можна сказати, особисті.

" - а ще був кут, Кущівка, всі були Кущі, од якогото Куща - всі в голодовку вмерли і нема було кому ховать. Бо тре лізти до них через річку, а сил нема. Так і лежали по хатах, або хто де. А й досі так кажуть: "катай на Кущівку" - а Кущів немає, вимерли.
Ходити не можна було за гору, ну не така вже й гора була, щоправда, та за горою жила баба Чимчим
- і в голодовку Чимчимка поїла дітей, трьох малих. Четверта, старша, втекла - була біля коней дальше, та якось спаслась..."

А баба Чимчим ще була жила довго, десь у дев'яностих вмерла...